Сьогодні робимо чи не першу спробу повернути з забуття світлу постать дніпропетровського хорового диригента, творця і керівника низки хорів і хорових капел на Придніпров’ї Миколи Яковича Міця. Лише дванадцять років розкриленої праці віддано ним Дніпропетровську, а скільки зроблено! Та доля жорстоко обійшлася з ним, як з яскравим представником української інтелігенції, в часи сталінських репресій.

...1937 року заарештували тридцятирічного письменника і педагога Павла Нестерця. Один з його допитів тривав чотири дні! Так, людину допитували чотири дні — 19—22 липня 1937 року. Знеможений тортурами літератор видавав своє "вороже оточення” десятками. Але чи можемо ми дорікнути людині, яка опинилася в центрі кровожерного конвеєра? Серед обмовлених ним діячів опинився і наш герой:

"19. Миц Николай Яковлевич, руководитель украинской хоровой капеллы при областном управлении искусств, б(ывший) боротьбист, б(ывший) офицер старой и петлюровской армий, являлся личным другом лидера УКП Авдиенко”.

Микола Якович Міць — людина з незвичайним прізвищем. Словник Грінченка так витлумачив слово "міць” — "сила, крепость, мощь”. Він підкуповував насамперед силою свого таланту.

Народився Микола Якович Міць 1889 року в селі Тахтаулове Полтавського району Полтавської області. Про нього подано зокрема такі відомості: "Українець, з робітників, позапартійний, освіта початкова”.

Микола Якович воював у Першій світовій, служив у Петербурзі. Повернувся в Україну. Про все це ми знаємо досить мало. Нарешті, року 1925-го його запрошено з Києва до Катеринослава.

Але спершу кілька слів про те, що цьому передувало.

1924 року в Катеринославі виникло два нових хори — на передмісті Мандриківці і в самому Катеринославі. Ці хори об’єднали в один — під назвою "художня капела ім. Миколи Лисенка”. Очолив капелу славетний український бас Іван Паторжинський (1896—1960), якому 1944 року присвоєно звання народного артиста СРСР.

Сучасники схвально оцінювали очолену Паторжинським художню капелу ім. Лисенка:

"Губполітосвіті і "Рабмису”,— писав журнал "Зо-ря”,— слід звернути увагу на хор Лисенка, дати свої корективи в своїй роботі, різче накреслити ідеологічні віхи організації — взагалі допомогти розвиткові української народної та революційної пісні через моральну та матеріальну допомогу хорові ім. Лисенка, бо треба ж, зрештою, активно боротись і з "яблочками”, і з церковщиною, і з "Бандурами”.

Ось так безневинна українська бандура потрапила в один ряд з тим, з чим збиралося боротися українське мистецтво радянської доби... До речі, в тому ж номері "Зорі” було вміщено і велике групове фото хорової капели ім. Лисенка.

Та почався наступ на "церковщину”. Й Іван Паторжинський, який був регентом Успенського хору, вирішив, що йому краще залишити вже занадто пролетарський Катеринослав і робити кар’єру в столичному Харкові.

Йому на зміну того року з Києва приїхав 36-річний Микола Міць. І ось 6 серпня 1925 року в Зимовому театрі ім. Луначарського (нині театр ім. Горького) капела імені Лисенка давала свій перший зразковий концерт під диригуванням Миколи Міця.

"Цей концерт є першим революційним кроком Лисенківської капели, — писав часопис "Зоря”, — яка до цього часу, не зважаючи на сильне тиснення пролетарських культурних організацій, топталась на однім місці і не могла скинути з себе отого аматорсько-просвітянського павутиння, яке так міцно обплітало українське культурне життя в Катеринославі”.

Отже, і на восьмому році революції радянський часопис визнавав живучість просвітянських традицій у місті на Дніпрі! Власне, вони й зберегли українське начало в національному мистецтві попри усі намагання "осовєтити” й ідеологізувати його.

"Микола Міць — досвідчений і талановитий дирижер, продовжував часопис, взяв одразу правильний тон щодо роботи хору в культурному житті робітничого міста — і підтриманий громадськими організаціями — оголосив війну церковникам та просвітянам. Не зважаючи на величезний саботаж церковних регентів, (натяк на Івана Паторжинського чи на його колег? — М. Ч.) співаки йшли до капели і протягом місяця виготовано було чудового концерта, що розбуркав Катеринославські музичні кола від "вікового сна”; з нового бюджетового року капела Лисенка буде одержувати значну субсидію від Окрнаросвіти, що дасть можливість матеріально забезпечити співаків”.

Але більшовикам, які так ревно підтримували культуру, певно, не подобалася назва капели "імені Лисенка”. Навіть в імені найвидатнішого українського композитора їм вчувався націоналізм, і капелу було відтак перейменовано.

У жовтні 1925 року не стало капели ім. Лисенка. Назву замінили на іншу, "ідеологічно витриманішу”. Капела стала називатися "Зоря”. Організовано її відповідно до постанови Дніпропетровського окружного виконавчого комітету. Микола Міць у душевному екстазі навіть свою народжену 1928 року дочку назвав Зорею! Правда, всі послуговувалися звичнішим ім’ям і звали її просто Зоя.

У жовтні 1927 року капела "Зоря” відзначала другі роковини свого існування (ідеологічний підтекст зрозумілий? Жовтнева зоря!). З цієї нагоди капела 16 грудня влаштовувала спеціальний концерт.

За два з половиною роки свого існування "Зоря” з напіваматорської організації виросла у солідну художню культурно-політичну організацію і піднялася на рівень кращих мистецьких установ УРСР. З 1925 по 1928 роки капелою було здійснено 4 концертні мандрівки по віддалених селах Дніпропетровщини і одна (п’ята) — по УРСР. За цей час капелою було також дано більше як 200 концертів, переважна більшість з яких — по робітничих клубах і сільбудах.

Під час концертної подорожі по УРСР капела отримала позитивні відгуки преси та робітничих організацій. У "Вістях ВУЦВК” Остап Вишня писав: "…нас приємно вразило у "Зорі” не те, що в її виконанні є щось оригінальне. Взяти хоч би отакі її пісні, як "Та не жалько мені”, або "Ой, п’яна я п’яна”, "Дударик”. Пісні ми ці чули у виконані багатьох хорів. "Думка” довела шліфовку їх до вершечку. Здавалося, що ти з них вижмеш, а от Микола Миць із своєю "Зорею” знайшов для них нові нюанси”.

1928 року йшли виступи й гастрольні поїздки капели "Зоря” промисловими округами Східної України. У липні 1928-го капеляни об’їжджали міста промислового Донбасу. Ось там і відбулася зустріч з молодими українськими письменниками. Про виступи держкапели на Донбасі писала дніпропетровська "Звезда” 24 липня і 10 серпня 1928 року. А в номері за 24 липня навіть було надруковано фото, яке дивом збереглося в архіві Ганни Хорошун (в дівоцтві Сиродой).

Я попросив Ганну Хорошун назвати зображених на фотографії капелян і письменників. І вона ряд за рядом власноруч написала для історії імена своїх колег.

Ось цей склад капели "Зоря” літа 1928 року, увічнений на фото в м. Сталіно:

Перший чоловічий ряд (зліва направо): Пасічник, Рибалко, Захаров (бас), Соболь (октавіст), Бєляєв (тенор), Ф. Середа (тенор).

Другий ряд: Носач, Костянтин Іванов, Дмитро Срібний (тенор), Наум Водаков (тенор), Носач, Юрій Букшованний (тенор), письменник Петро Панч.

Третій ряд: письменники Олександр Копиленко, Юрій Яновський, Аркадій Любченко, невідомий, Семен Червоний (письменника з таким прізвищем я знайти не зміг. Був С. Червоний — псевдо Свирида Мусіяка, але на фото не він. — М. Ч.), керівник капели Микола Міць, письменник Василь Чечвянський. Під колоною стояла концертмейстер Горбовицька-Буміна.

Четвертий ряд: Ной (головний адміністратор), Лідія Менцель, Нюра Виноградова, Міра Рощенко, Мура Богуславська, Нюся Дрон, невідома, Койковська, невідома, Ліза Гомберг.

П’ятий ряд: Сугак (бас), Коротких, Варвара Лиманська, Марія Виноградова (сопрано), Олександра Кремнєва (альт), Тамара Кузькіна, Олександра Барсукова (альт), Павло Кругляк (бас), Ганна Аронова (сопрано), невідома, Ганна Сиродой (сопрано), Юрченко (аміністратор).

Сама хористка Ганна Сиродой (Хорошун) народилася 22 грудня 1906 р. і померла 23 лютого 1999-го в Дніпропетровську. Ми познайомилися року 1992-го, коли з Америки приїздила на ювілей Київської опери її колишня примадонна Марія Сокіл, яка вирішила провідати подружку своєї юності Нюсю Сиродой... 90-річна Марія Іванівна Сокіл самостійно піднімалася на п’ятий поверх без ліфта до своєї подружки, яку не бачила понад 60 років, і відмовлялася від сторонньої допомоги при тому нелегкому підйомові до квартири народного артиста України Антона Хорошуна... Я також зустрічався в Дніпропетровську з Марією Виноградовою. Говорив по телефону з іншими капелянами. На сьогодні всі вони вже відлетіли від нас...

Та давайте поглянемо на звороті фотографію держкапели "Зоря”, збережену Ганною Хорошун. Краї світлини пощербилися, вони підклеєні, тому не можна розібрати точної дати зйомки, ясно лише, що це липень 1928 року. Далі читаємо слова: "Подорож держкапели "Зоря”. м. Сталіно. Фотографія капели в купі з письменниками” (далі прізвища письменників). Власниця фото, а такі примірники напевно отримав кожен капелянин, попросила колег розписатися на ньому з власними побажаннями.

Ось що, приміром, написав сам Микола Міць:

"Я певен, що з такими співаками, як Ви, "Зоря” піде твердо і легко до наміченої мети "Культурної Революції”.

Микола Міць.

30/VII. 1928 р.

м. Сталіно”.

Свої побажання на фото лишили Ганні Сиродой також Варвара Лиманська, Павло Кругляк, Ліза Гомберг, Михайло Венедиктов, В. П. Сугак, Федір Миколайович Середа, Костянтин Іванов. Концертмейстер Буміна написала так: "Нюсичка! Постарайся быть внутрене пропорциональной твоей внешности. Желаю в жизни красоты. Целую тебя. Твоя Бумина”. "Пройдуть роки, але подорож шоста, та весела цокотуха Ганнуся завжди приємно згадуваться будуть. Щебечіть же, веселіться і Юрка хоч іноді згадайте. Юрко. 30/VII. 28. Сталіно”. Це ще одне побажання.

ФІНАЛ "ЗОРІ” І ДИРИГЕНТА

Починаються суворі тридцяті роки.

Нещодавно мені потрапив на очі короткий документальний сюжет, зроблений приблизно в 1930 році оператором Юрієм Голдабенком. Титри: "Кінооператор тов. Голдабенко. ДНІПРОПЕТРОВСЬКЕ. Пролетаріат Дніпропетровщини зустрічає представників української культури — театр ім. Франка”.

У місті чавуну і сталі урочисто стрічають столичний театр. Оркестр грає туш. Йдуть актори. Диригент у білосніжній сорочці і з таким непролетарським метеликом на шиї натхненно змахує руками. Стоп! Та це ж Микола Міць! Його характерне обличчя не можна не пізнати. Отже, камера кінооператора дивом увічнила крихітний епізодик... Живий образ музиканта хвилює.

Вік капели "Зоря” виявився нетривалий: від сили років п’ять. Вона стала жертвою чергової реорганізації.

Перед арештом Микола Якович Міць працює диригентом Дніпропетровської української хорової капели. 28 жовтня 1937 року його звинувачено у приналежності до антирадянської організації. А вже наступного дня, 29 жовтня, розстріляли. Реабілітовано диригента посмертно, через довгих двадцять років — 12 жовтня 1957 року.

Слідом за чоловіком заарештували як "члена сім’ї ворога народу”, і його молоду дружину Зінаїду. Про неї у мартирологу репресованих подано такі відомості: "Миц Зінаїда Миколаївна, 1905 р., м. Дніпропетровськ, росіянка, службовець, позапартійна, освіта неповна середня, домогосподарка. 16 грудня 1937 р. як дружина репресованого ув’язнена на 8 років до виправно-трудових таборів. Реабілітована 31 липня 1956 року”.

Чоловік і жінка в цьому виданні фігурують під різними прізвищами! Вона як "Миц”, він як "Миця”, а треба в обох випадках Міць! І по смерті доля неприхильна до Миколи Яковича і його дружини!

Дочку Зорю після арешту батьків взяли на виховання бабуся і дідусь по лінії матері. Мама Зорі повернулася із заслання через вісім років. Батько не повернувся ніколи... Про це мені розповідала свого часу сама Зоя Миколаївна.

Коли знайомишся з мартирологом "Реаблітовані історією”, ще натрапляєш на чоловіка, дуже схожого на рідного брата Миколи Яковича. Про цю людину подано такі відомості: "МИЦ Володимир Якович, 1898 р., м. Полтава, українець, службовець, позапартійний, освіта початкова, старший телеграфіст Дніпродзержинського міського відділу зв’язку. 11 жовтня 1939 р. звинувачений у приналежності до контр-революційної організації, ув’язнений до п’яти років виправно-трудових таборів. Реабілітований 20 вересня 1989 р”. Донька Миколи Міця Зоя Миколаївна померла 16 грудня 2007 р. У Дніпропетровську нині живе 56-річний онук хорового диригента Юрій.

Хай повернеться хоч вдячна пам’ять про диригента Миколу Яковича Міця (не Миц, не Миця, а Міць!), який відроджував українську культуру в непрості 20-30 роки.

Микола Чабан.